31 серпня 1919 року українські війська вранці зайняли Київ, а вже ввечері залишили його без генерального бою. Місто, звільнене від більшовиків спільними зусиллями Армії УНР та Української Галицької Армії, за кілька годин перейшло до білогвардійців. Цю добу і назвали Київською катастрофою.
Передумови спільного наступу Армії УНР та УГА на Київ
У середині липня 1919 року Галицька армія відступила за Збруч і з’єдналася з наддніпрянськими частинами. Так виникло єдине угруповання. Його чисельність оцінюють близько 85 тисяч вояків, з них приблизно 50 тисяч становили галичани. Для розпорошених перед тим українських сил це був безпрецедентний ресурс.
Влітку 1919 року більшовицький фронт в Україні сипався. Білі тіснили червоних зі сходу, селянські повстання рвали тили. Українське командування вирішило використати момент. План передбачав два розбіжні удари. Головний — на Київ, допоміжний — на Одесу, щоб вийти до Чорного моря.
- 1-й Галицький корпус (полковник Осип Микитка).
- 2-й Галицький корпус (полковник Арнольд Вольф).
- 3-й Галицький корпус (генерал Антон Кравс).
- Запорізька група Армії УНР (полковник Володимир Сальський).
- Група Січових стрільців (полковник Євген Коновалець).
Наступ розгорнувся в серпні швидко. Червоні частини відходили майже без опору, міста змінювали владу за добу. Дорога на Київ з південного заходу виявилася відкритою, і саме армійська група генерала Кравса йшла в авангарді.
Хронологія подій 30–31 серпня 1919 року та втрата Києва
Більшовики залишали Київ під тиском з двох боків. Зі сходу підходили білогвардійці, із заходу — українці. Місто на кілька годин лишилося без твердої влади. Першими цим скористалися галицькі частини.
Наступного дня українське командування готувало урочисте закріплення успіху. А білогвардійська колона в цей же час заходила з Лівобережжя через Ланцюговий міст. Дві армії, які досі воювали проти спільного ворога, зустрілися на Хрещатику лоб у лоб.
| Дата і час | Подія | Учасники та підрозділи | Результат |
|---|---|---|---|
| 30 серпня, вечір | Вхід передових українських частин до Києва після відходу більшовиків | Авангард 3-го Галицького корпусу під командуванням генерала Антона Кравса | Встановлення українського контролю над центром, вивішування синьо-жовтого прапора на міській думі |
| 31 серпня, ранок | Вступ білогвардійців до міста з боку Деміївки та Печерська | Київська група ЗСПР генерала Миколи Бредова | Паралельна присутність двох гарнізонів, початок суперечки за місто |
| 31 серпня, день | Інцидент на Думській площі та перестрілка | Козаки Запорізької групи полковника Володимира Сальського, галицькі вояки, білогвардійський загін | Зрив російського триколора, коротка збройна сутичка, відхід білих до Печерська |
| Ніч на 1 вересня | Переговори в штабі та вивід українських військ з Києва | Генерал Антон Кравс, представники командування УГА та Армії УНР | Відступ українських частин до Василькова, перехід Києва під контроль ЗСПР |
Стрілянина біля думи тривала недовго і не переросла у вуличні бої за весь Київ. Більшість українських сил так і не отримала наказу атакувати. Ранок 1 вересня місто зустріло вже під білогвардійською владою.
Переговори Кравса з Бредовим і капітуляційні умови
Увечері 31 серпня генерал Антон Кравс поїхав до штабу генерала Миколи Бредова домовлятися. Позиція білих була жорсткою. Вони керувалися директивою Антона Денікіна про «єдину і неділиму Росію». Суверенітет УНР не визнавали. Делегацію Симона Петлюри взагалі не вважали стороною для розмови.
Головна причина відступу без великого бою крилася не в співвідношенні багнетів. У Кравса не було завчасної директиви від вищого проводу на випадок зустрічі з денікінцями. А галицьке політичне керівництво прямо забороняло відкривати війну проти білих, бо бачило в них попутників у боротьбі з більшовиками.
Кравс опинився між наказом тримати Київ і забороною воювати. Бредов поставив ультиматум. Українські частини мали відійти на один перехід від міста, до Василькова. Кравс підписав таку умову. Наддніпрянські командири сприйняли це як капітуляцію.
Політичний розкол між УНР і ЗУНР та воєнні наслідки
Київська катастрофа оголила різне бачення війни. Для Симона Петлюри і наддніпрянського проводу головною загрозою був російський імперіалізм у будь-якому кольорі, білому чи червоному. Незалежність мала вигляд або незалежністю від Росії в цілому, або нічим.
Для Євгена Петрушевича і галицького керівництва картина виглядала інакше. Головним ворогом вони вважали Польщу, яка окупувала Галичину. Більшовиків ненавиділи. А денікінців схильні були трактувати як можливих попутників або хоча б нейтральну силу. Командувач УГА Мирон Тарнавський також не хотів війни на два фронти.
Відступ з Києва зламав стратегію походу. Ініціатива перейшла до білих. Замість союзу чи нейтралітету почалася відкрита війна Армії УНР проти Денікіна у вересні 1919 року. Українські фронти розтягнулися, тили посипалися.
Далі запрацювала логіка оточення. З півночі тиснули більшовики, із заходу — поляки, зі сходу і півдня — білогвардійці. Восени армії опинилися затиснутими на Поділлі. Голод, брак набоїв і епідемія тифу довершили справу. Цей епіцентр злиднів і хвороб увійшов до підручників як «трикутник смерті».
