Кохання – це одне з найсильніших почуттів, яке може відчувати людина. Воно надихає на творчість, робить нас кращими, дарує щастя і радість. Не дивно, що цій темі присвячено безліч творів мистецтва, зокрема й віршів.
Українська поезія багата на короткі вірші про кохання. Ці твори лаконічні, але водночас дуже глибокі й емоційні. Вони здатні передати всю гаму почуттів, які відчуває людина, коли закохана: ніжність і пристрасть, щастя і тугу, вірність і зраду.
Вірші про кохання українських поетів
Українська поезія багата на вірші про кохання. Їх писали поети різних епох, від найдавніших часів до наших днів. Ці твори різняться за стилем, формою та змістом, але їх об’єднує одне – щирість і глибина почуттів.
У віршах про кохання українські поети оспівують красу коханої людини, передають всю гаму почуттів, які відчуває закохана людина: ніжність і пристрасть, щастя і тугу, вірність і зраду. Ці вірші не лише розкривають таємниці людської душі, але й дають нам можливість краще зрозуміти себе та свої почуття.
Після дощу
Ти знову плакала. І дощ шумів сердито.
Але одлинув він, і свіжо стало скрізь.
Після дощу гостріше пахнуть квіти, —
люблю тебе ще дужче після сліз.
І настає така блаженна тиша,
зливаються і небо, і поля.
Ти після сліз стаєш іще рідніша,
як од дощу розкішніша земля. (Володимир Сосюра)
Я вітру спитаю: “Чи любить вона?”
Я вітру спитаю: “Чи любить вона?”
А вітер мовчить… Лиш ридає луна…
Я моря спитаю: “Чи рідний я їй?”
А море мовчить… Лиш синіє прибій…
Я сонця спитаю: “Чи буде кохать?”
І вітер, і море, і сонце мовчать. (Володимир Сосюра)
Як сонце в небі, ти в душі моїй
Як сонце в небі, ти в душі моїй,
як пісня в полі, в серці ти в мойому.
Так синьо, синьо сяє погляд твій,
як тихий вечір після дня утоми.
Ти у крові і в мріях ти моїх,
торка вітрець кінці твоєї шалі,
і усміх твій, як той хмаринок біг,
що линуть в даль, не знаючи печалі.
Кудись біжать, співаючи, дроти,
хвилюється під сонцем стигле жито,
і легко так мені з тобою йти,
і радісно мені з тобою жити. (Володимир Сосюра)
Ну скажи хіба не фантастично
Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг?
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Будуть Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ж ми з тобою…
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я…
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя. (Василь Симоненко)
Коли ми йшли удвох з тобою
Коли ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена…
А ти ішла поперед мене,
Моя струнка, солодка згубо,-
І я помітив, як ти грубо
Топтала колоски пшениці,
Що нахилились до землиці.
Немов траву безплідну, дику
Топтала і не чула крику
Тих колосочків. Без оглядки
Ти йшла собі, а в мене — згадки
Про те, як на чужому полі
Збирав я нишком колосочки
В поділ дитячої сорочки.
О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате —
То невсипущий труд мозільний,
То молодим калач весільний,
То для дітей пахуча булка,
То хліб, що матінка-гуцулка
З долівки вчила піднімати,
Як батька в руку, цілувати;
Та я змовчав. Я йшов покірно,
Бо я любив тебе надмірно,
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно. (Дмитро Павличко)
***
Ти до мене прийшла не із казки чи сну,
І здалося мені, що стрічаю весну.
Ти явилась мені — і здалося, що світ
Помолодшав навколо на тисячу літ.
Скільки ніс я для тебе тривог і тепла.
Але ти, як весна, стороною пройшла. (Василь Симоненко)
***
Любов – це талісман,
Урочий подарунок.
Любов – кип’ячий трунок
З ілюзій та оман.
Хай трапиться титан –
Сп’янить його цілунок!
Любов – це талісман,
Що кидає в туман
Замріяних пестунок,
Чіпнувши серця струнок,
Веде в шалений тан!
Любов – це талісман,
Що нищить обрахунок,
Псує ввесь план, керунок
І завдає нам ран…
Чи ж є на цей дурман
Сякий-такий рятунок?!.
Любов – це талісман, –
Це той заклятий стан,
Коли снує малюнок,
Химерний візерунок
В душі у нас… шайтан!
Любов – це талісман. (Микола Вороний)
***
Я люблю твої очі у мрії,
Ті, що глянули в душу колись,
В них мої сподівання й надії
Дивним карбом навік запеклись.
Я узяв тих очей таємницю
І зіниці твої золоті,
Наче воду з ясної криниці,
Щоб разхлюпати людям в житті.
І дивились на мене ті очі,
Як веселки, з-під маєва брів,
Тож диханням твоїм опівночі
Я людей у житті обігрів.
І коли ти повернешся знову,
Прочитаєш ти в людських очах.
Свою душу легку і шовкову
По стежках, по лужках, по ночах! (Андрій Малишко)
***
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним. (Ліна Костенко)
***
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: «Снилося дурній».
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво! (Тарас Шевченко)
***
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.
Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.
***
Одну я любив за веселість,
Другу я за вроду кохав,
А третій за соняшний усміх
Квітками дорогу встилав.
Ти зовсім була не вродлива
І завжди, як вечір, смутна…
Чого ж ти з усіх моїх милих
У серці осталась одна?!. (Олександр Олесь)
***
Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,
В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;
Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!
Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,
Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,
І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається
Наче жива твоя постать і кожнеє слово з речей.
Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,
І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу, –
Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні ?.. (Леся Українка)
***
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив.. (Павло Тичина)
***
Коли ми буваємо вдвох
(хай буває це дуже рідко),
коли я своїми пальцями
обіймаю пальці твої
(перехожі, напевне, заздрять:
на всю вулицю перша пара,
що і досі ходять, побратавшись,
за руки, як у двадцять років),
я вичікую чогось завжди.
Ось хоч чи оце: пам’ятаєш,
як спочатку йшли під гору,
довго й ковзько ішли, а потім
повернули по праву руку,
і не встиг я нічого сказати,
як мене перебила ти:
– Перейдімо на той бік скорше, –
і оглянулася, і все…
Боже милий, чи ж чоловікам
зрозуміти жіночий такт?! (Володимир Підпалий)
Вірші про кохання сучасних поетів
Цей розділ відкриває перед вами унікальний світ почуттів та емоцій, які відображені в поезії нашого часу. Кохання, як вічна тема, знаходить своє нове звучання через призму сучасності, підкреслюючи нюанси і деталі, що близькі кожному з нас. У цих віршах поети не лише переосмислюють традиційні образи та символи, але й створюють нові, вловлюючи дух епохи, в якій ми живемо.
Пливи, рибо, пливи
Пливи, рибо, пливи —
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.
Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось — мої сни,
це — рибальські човни,
це — ніч, це — течія,
це — смерть, певно, моя.
Життя — це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім —
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети —
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.
Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій —
радій, рибо, радій.
Любов варта всього —
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть. (Сергій Жадан)
***
Вночі я не встиг про це сказати.
Ніч — це серця з золотими нервами.
А на ранок виходиш зі своєї казарми —
сонце вгорі і туман між деревами.
Діти його просвічують душами,
основи його — вологі, останні.
Якщо не хочеш про мене думати —
думай про ці дерева в тумані.
Думай про них, коли тобі радісно,
думай, коли тобі хочеться плакати.
Дерева в тумані схожі на радіо —
діляться бідами, діляться планами.
Якщо не хочеш про мене згадувати,
якщо не маєш сили та спокою,
думай про ліс, що стоїть загатою —
міцною, надійною та високою.
Думай про сталеве коріння,
думай про надрізи й крону.
Нехай ця земля, смоляна і осіння,
наповнить теплом ніч твою чорну.
Думай про мокру траву між дюнами,
думай собі, ніби так і треба.
Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,
коли ти думаєш про дерева.
Я знаю, я все це собі переховую
серед туману й огрому нічного.
Немає нічого випадкового.
Немає нічого. Зовсім нічого. (Сергій Жадан)
***
Не закохуйся в обличчя,
не закохуйся в вбрання,
а закохуйся в ту душу,
що потрібна для життя!
Бо краса – це сон зрадливий,
раз присниться та й нема.
А душа – це все на світі,
що потрібно для життя. (Богдан Ступка)
***
Любити всім серцем,
Чи просто кохати.
Коли хочеться коханій
Увесь світ подарувати.
В ці бездонні очі
Хочеться дивитись.
Просто проводити ночі,
Обіймати, цілувати й розчинитись.
Відчути кожен дотик,
Торкнутися душі,
Назвати ніжно «котик»
Й запалити вогні.
Прошепотіти «кохаю», «люблю».
Кожну нашу зустріч
Пам’ятаю, кожну хвилину,
Й з нетерпінням жду.
***
Я пишу тобі зараз з любов’ю,
І в листі цьому я зізнаюсь,
Що для мене ти вже немов сонце,
Що без тебе я жити боюсь.
Ти, кохана, найкраща у світі,
І без тебе вже я мов не я.
Нехай зорі тобі завжди сяють,
Доля хай тебе тішить твоя.
***
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним. (Ліна Костенко)
***
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає. (Ліна Костенко)
***
Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю. (Ліна Костенко)
***
До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом – висячі плантації квітів…
У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.
Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп’яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим –
у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.
Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
і довіку ходити удвох по висячій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються… (Юрій Андрухович)
***
Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…
А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина. (Ігор Калинець)
***
я жив би з тобою на дикому острові
чи в затінку кришталевої люстри
бо жити з тобою — нормально і просто
й життя не минає пусто
і ранок завжди обіцяє зустріч
а вечір завжди натякає на більше
і в мозку на смітниках і пустищах
цвітуть і буяють вірші
густішає чай і вариться кава
контрольні дві сигарети
все співпадаює цілком нелукаво —
знаки предмети прикмети
все випадає зі схем і матриць
і йде за козиром козир
ми виграємо найважчу з партій
і переходимо в прозу
і проживаєм життя словами
буквами числами фразами
нуль розділових знаків між нами —
ми завше пишемось разом. (Юрко Іздрик)
***
Йду, і не маю сліз, минаючи квартали,
Немов недобрі сни, позбавлені небес,
І все в мені бринить – і стале, і нестале,
І весь великий борг, і страх великий весь.
Хай яблука впадуть – і навіть ті останні,
Що важчі, ніж слова, та легші молитов.
…Є особливий час – час постаті в тумані,
Якій усе одно. Якій усе – любов. (Маріанна Кіяновська)
***
Не печалься, не журися, мила,
Усміхнись і не корись жалю.
Напинає доленька вітрила,
Шепчуть губи: я тебе люблю.
Дмуть вітри і підіймають хвилі,
Океан житейський клекотить.
Переможем чи впадем безсилі?
Шлях далекий і важкий лежить.
За кормою закипає піна,
Хмариться на обрії блакить.
Будь за мене впевнена й спокійна,
Хай тебе майбутнє не страшить.
Побажай удачі кораблю
І люби, як я тебе люблю. (Микола Луків)
***
Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…
А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина. (Ігор Калинець)
***
Наче сон. Наче сон.
Наче запах торішньої м’яти.
Наче яблуні цвіт.
Котра в юності ще відцвіла.
Я не можу тебе,
Я не можу тебе пригадати.
Ти ж такою була,
Мов ніколи моя не була.
Я забув. Я забув.
Вже й ім’я твоє сонячно-чисте,
Тільки помахи рук,
Як від тебе везли поїзди.
Тільки власний портрет,
Що відбився в очах променистих.
Облітають літа.
Облітають літа назавжди.
Зачекай. Зачекай.
Це не сон. Не уява. Не казка.
Це само по собі
У житті воно склалося так,
Що вогні вказівні
Попереду давно вже погасли,
Та тримає мене
Твій давно проминулий маяк. (Анатолій Рекубрацький)
Вплив віршів про кохання на українську культуру
Короткі вірші про кохання відіграють важливу роль в українській культурі. Вони є невід’ємною частиною українського фольклору, літератури та мистецтва. Ці вірші передаються з покоління в покоління, і їх знають та люблять люди всіх віків.
Фольклор
Вірші про кохання часто зустрічаються в українському фольклорі. Вони використовуються в народних піснях, танцях, обрядах та прислів’ях. Ці вірші містять в собі мудрість та досвід українського народу, і вони допомагають людям краще зрозуміти себе та свої почуття.
Література
Вірші про кохання також широко представлені в українській літературі. Їх писали такі відомі поети, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Ліна Костенко та багато інших. Ці вірші є справжніми шедеврами української поезії, і вони збагачують нашу культуру та роблять її більш різноманітною.
Мистецтво
Короткі вірші про кохання також надихали українських художників, скульпторів та композиторів. Ці вірші часто ставали основою для картин, скульптур, музичних творів та інших творів мистецтва.
Сучасна культура
Вплив коротких віршів про кохання на українську культуру відчувається й досі. Їх використовують у сучасній українській поезії, піснях, фільмах та телешоу. Ці вірші також є популярними в соціальних мережах, де люди діляться ними з друзями та підписниками.
Вірші про кохання є невід’ємною частиною української культури. Вони передають багатство та різноманіття української душі, і вони допомагають людям краще зрозуміти себе та свої почуття. Ці вірші є справжнім скарбом українського народу, і вони повинні бути збережені та передані наступним поколінням.
На завершення, короткі вірші про кохання українською мовою демонструють силу слова, здатність передавати глибокі почуття у лаконічній формі. Українські поети майстерно використовують рідну мову, щоб висловити любов у всіх її відтінках. Кожен рядок торкається серця, викликає спогади і змушує замислитися. Ці твори є джерелом натхнення і емоцій, що завжди знайдуть відгук у читачів.
