Володимир Сосюра (1898-1965) – один з найвідоміших українських поетів XX століття. Його твори відзначаються щирістю емоцій, глибиною думки і майстерністю художнього слова. Сосюра писав про кохання, природу, Батьківщину, а також про трагічні події української історії. Його вірші й досі мають велику популярність, як в Україні, так і за її межами.
Творчість
Сосюра дебютував у друці 1917 року. Його ранні вірші були сповнені революційного пафосу. У 1920-х роках він звернувся до тем кохання і природи. Збірки “Васильки” (1927) та “Літо бабине” (1928) принесли йому широке визнання.
У 1930-х роках Сосюра пережив глибоку особисту трагедію – смерть дружини. Ця подія знайшла відображення в його збірках “Махновщина” (1931) та “Осінь” (1933). У цих віршах поет зображує трагізм людського життя, жорстокість і несправедливість світу.
У повоєнні роки Сосюра продовжував писати про кохання, природу і Батьківщину. Він також звернувся до теми пам’яті про загиблих на війні. Збірки “Ладі” (1957) та “Вогні Донбасу” (1960) стали підсумком його творчого шляху.
Вірші про Україну
“Як не любить той край“
Як не любить той край,
Де вперше ти побачив
Солодкий дивний світ,
Що ми звемо життям,
Де вперше став ходить
І квіткою неначе
В його теплі зростав
І усміхавсь квіткам!
“Проклятий крук тебе терзає”
“Проклятий крук тебе терзає,
і кров із серця п’є змія.
Я так люблю тебе, мій краю,
Вкраїно змучена моя!..”
“Весняний сад, квітки барвисті”
“Весняний сад, квітки барвисті,
пісні пташині в вишині,
і ти — у сяйві і намисті,
подібна сонцю і весні…”
Україна
“Дзвін шабель, пісні, походи,
воля соколина,
тихі зорі, ясні води —
моя Україна…”
Сад
“В огні нестримної навали
Рубали, різали наш сад…
А ми дивилися назад
І за минулим сумували…”
“Любіть Україну”
“Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди…”
Вірші про природу
“Я — квітка осіння… Дощі мене мочать…”
Я — квітка осіння… Дощі мене мочать,
рве вітер мої пелюстки…
І сонце на мене світити не хоче,
тумани пливуть од ріки.
Була я колись і пахуча, й хороша…
Та все це як сік у маю.
І ранками сипле холодна пороша
на бідну голівку мою.
Пороша розтане, як сонце прогляне
із хмар, як надія, на мить
і зникне… І знов напливають тумани,
і знову дощить і дощить…
Без тебе я в’яну, згубив я свій спокій,
але все надіюсь і жду,
мов квітка осіння по бурі жорстокій
в потоптаннім щастя саду.
Бабине літо
Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
в павутиння нитки золоті.
Листя слухає вітру зітхання
і згортає свої прапори.
На покірну красу умирання
сонце дивиться сумно згори…
В’януть, в’януть вуста пурпурові…
Але радість і в осені є!
В золоте павутиння любові
ти заплутала серце моє.
“Сном блакитним заснули поля…”
Сном блакитним заснули поля,
і долини, і гори, й діброви.
Одягла білу шубу земля,
білу шубу зимову.
Одлетіли давно журавлі
у південні країни з журбою,
і заснуло зерно у землі,
щоб проснутись весною,
коли очі розкриють поля,
затремтять і тополі, і клени,
й скине білую шубу земля
і одягне зелену.
Осінь
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В’яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка гола мерзне за вікном.
Зима
Сном блакитним заснули поля,
і долини, і гори, й діброви.
Одягла білу шубу земля,
білу шубу зимову.
Одлетіли давно журавлі
У південні країни з журбою,
і заснуло зерно у землі,
щоб проснутись весною,
коли очі закриють поля,
затремтять і тополі, і клени,
й скине білую шубу земля
і одягне зелену.
Літо
Ходить літо берегами
в шумі яворів,
і замовкнув над полями
журавлиний спів.
В хвиль блакитнім прудководді
сонце порина…
і в барвистім хороводі
одцвіла весна.
Тане хмарка кучерява
в небі голубім.
Мліє день, і мліють трави
в лузі запашнім.
Але труд забув про втому,
про квіток печаль,
і у полі золотому
дзвонить гостра сталь.
Суне силою своєю,
як грози потік,
і прощаються з землею
колоски навік…
Та ніхто із них не знає,
що в хвилини злі
з їх печалі виростає
радість на землі.
Вірші про кохання
“Я губ твоїх дихання п’ю”
“Я губ твоїх дихання п’ю,
як промінь сонця — роси ранні,
і у очей твоїх сіянні
я бачу душу всю твою…”
“Перший сніг”
“Падав сніг, ласкавий і лапатий,
обнімав нас, крилами немов…
І хотілось вічно так стояти…
Перший сніг і першая любов…”
“Бiлi акацiï будуть цвiсти”
“… Будем iти ми з тобою тодi
в нiжному вiтрi до рання,
вип’ю я очi твоï молодi,
повнi туману кохання… “
“Коли потяг у даль загуркоче”
“Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…”
“Я – квітка осіння… Дощі мене мочать…”
“Я – квітка осіння… Дощі мене мочать,
рве вітер мої пелюстки…
І сонце на мене світити не хоче,
тумани пливуть од ріки…”
“Марії”
“Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов — як день,
не знають ще чуття такого люди…”
“Так ніхто не кохав. Через тисячі літ…”
“Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…”
Володимир Сосюра – видатний український поет, який збагатив українську літературу щирими та емоційними творами. Його вірші й досі хвилюють читачів своєю глибиною і красою.
