“Садок вишневий коло хати”
Цей вірш – класика української поезії, знайома багатьом з дитинства. Він зображає мальовничу картину українського села, де біля хати росте вишневий садок, а в ньому співають птахи. Вірш сповнений любові до рідного краю та почуття єднання з природою.
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
***
“Тече вода з-під явора”
Цей вірш розповідає про красу української природи, про чисту воду, що тече з-під явора, про зелені гаї та співучих птахів. Вірш навчає дітей цінувати красу рідного краю та берегти його.
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?
***
“Зоре моя вечірняя”
У цьому вірші Шевченко звертається до вечірньої зірки, яка здалеку бачить Україну. Він просить зірку передати його вітання рідній землі та людям, які там живуть. Вірш сповнений любові до України та туги за нею.
Зоре моя вечірняя.
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила…
А над самою водою
Верба похилилась.
***
Мені однаково, чи буду…
У цьому вірші Шевченко порушує тему сенсу життя та долі людини. Ліричний герой розмірковує над тим, чи є сенс у його житті, якщо він не може жити вільно на своїй рідній землі. Він зневірився у майбутньому України й не вірить, що зможе зробити щось для її визволення.
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
“Заповіт”
Цей вірш – один із найвідоміших творів Шевченка, де він просить поховати його на Україні, щоб він міг чути “шум Дніпра”, “рев Дністра” та “вітер з степів”. Вірш сповнений любові до України та прагнення до єднання з рідною землею.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
“Реве та стогне Дніпр широкий”
Цей вірш – це ліричний пейзаж, у якому Шевченко описує красу української природи. Він змальовує велич Дніпра, його могутні хвилі та мальовничі береги. Вірш наповнений почуттям любові до рідного краю та захопленням його красою.
Реве та стогне Дніпр широкий
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав, −
Неначе човен в синім морю,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясень раз-у-раз скрипів.
***
“Доля”
У цьому вірші Шевченко розмірковує над долею українського народу. Він зображує його як сиротину, яка змушена терпіти знущання та несправедливість. Вірш сповнений трагізму, але водночас у ньому звучить віра в те, що український народ зможе подолати всі труднощі та збудувати щасливе майбутнє.
Ти не лукавила зо мною;
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала; ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До пьяного дяка в науку.
„Учися, серденько: колись
З нас будуть люди” – ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала!
Які з нас люди?.. Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли, – у нас нема
Зерна неправди за собою…
Ходімо ж, доленько моя,
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше: дальше слава,
А слава – заповідь моя
***
“Мені тринадцятий минало” (Уривок)
Цей вірш – це автобіографічний твір, у якому Шевченко розповідає про своє дитинство. Він згадує про бідність та злидні, які панували в його родині, про жорстокість панів та про красу української природи. Вірш сповнений щирих емоцій та любові до рідного краю.
Мені тринадцятий минало;
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було –
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога…
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу, і не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось,
І сонце гріло – не пекло.
Вірші Тараса Шевченка – це скарбниця української мови та культури. Вони не тільки знайомлять дітей з красою України, її історією та боротьбою, а й виховують у них почуття патріотизму, любові до рідного краю та українського народу.
Завдяки цим віршам, діти зможуть:
- Уявити мальовничі пейзажі України.
- Відчути ритм української мови.
- Дізнатися про славне минуле України.
- Зрозуміти важливість єдності та боротьби за волю.
- Навчитися цінувати мир та красу рідного краю.
Отож, занурюйтесь у світ Шевченкових творів разом з дітьми! Нехай ці вірші стануть зернятками любові до України, які проростуть у майбутньому.
